Історія про горизонтальну сегрегацію в бізнесі, тридцять п’ять років представленості жінок у парламенті і про те, наскільки державна стратегія відповідає тому, що показують дані
Гендерний розподіл українського підприємництва та представленості жінок у Верховній Раді є тими величинами, що рідко звіряють одна з одною, і ще рідше з тим, що держава сама формулює як мету в стратегічних документах. Нижче представлені три розрізи однієї картини та спроба зіставити їх із чинною державною політикою у цій сфері.
Три розрізи підприємництва
Перше, що впадає в очі — це горизонтальна сегрегація галузей: жінки й чоловіки не так конкурують за одні й ті самі ніші, як розподіляються між принципово різними. У найбільшій за абсолютними числами галузі, “наданні інших видів послуг”, на 115 650 підприємців-чоловіків припадає лише 52 216 підприємиць. В освіті співвідношення протилежне — 29 333 жінки проти 8 502 чоловіків. А от в охороні здоров’я картина парадоксальна: 23 934 чоловіки-власники проти 17 068 жінок, хоча в самій галузі працюють переважно жінки. Це розходження між тим, хто працює (лікарки, медсестри, доглядальниці), і тим, хто нею володіє й керує як підприємством, і саме тут захована половина проблеми: жіноча праця масова, й одночасно жіноча власність, керівництво рідкісні.
Індекс гендерного перекосу робить цю логіку явною: негативний він лише для трьох галузей: освіти (-0,551, найглибший перекіс), державного управління, оборони та обов’язкового соціального страхування, мистецтва, спорту й розваг. Усе інше позитивне, з піком у добувній промисловості (0,681) і будівництві (0,61). Ця структура майже не змінилася за тридцять п’ять років ринкової економіки.
Географія цей розрив підсилює: у Києві — найбільшому підприємницькому хабі — розрив між чоловіками (88 650) і жінками (44 700) вдвічі більший за абсолютним числом, ніж будь-де в країні. Розширення економічного простору не звужує розрив автоматично, а навпаки масштабує.
Кейс Верховної Ради
Політичне представництво — та сама історія, тільки розтягнута на тридцять п’ять років і зафіксована набагато прискіпливіше. У 1990 році до Верховної Ради першого скликання обрали 13 жінок — приблизно 3%. Траєкторія далі не була лінійною: 4,1% у другому скликанні, стрибок до 8% у третьому, регрес до 5,5% у четвертому, далі 8,7%, 7,8%, 9,6%, близько 12% у восьмому. Перший якісний зсув стався у дев’ятому скликанні (з 2019 року), одразу до ~20%, під впливом гендерних квот у Виборчому кодексі. Сьогодні частка тримається на рівні приблизно 21-22% — найвищий показник за всю історію незалежності, і водночас далеко позаду середньосвітових 25%+.
Формулювання “приблизно” тут — не стилістична обережність, а симптом методологічної проблеми. Немає єдиної бази підрахунку: одні джерела рахують склад на момент обрання (424 з 450 мандатів для дев’ятого скликання), інші — кумулятивно за весь термін, треті — на конкретну дату. Склад до того ж постійно змінюється: за роки дев’ятого скликання кількість чинних нардепів впала з 424 до 392. До того ж базові дані часто доводиться збирати вручну через технічні обмеження.
Що кажуть стратегічні документи
Уся ця сфера в Україні спирається на Закон “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” (2005) — базовий документ, який заклав правові підстави для решти гендерної політики. Головний плановий документ на сьогодні — Державна стратегія забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2030 року (розпорядження КМУ №752-р від 12.08.2022, оновлена операційним планом №439-р від 02.05.2025). З чотирьох її стратегічних цілей дві напряму перетинаються з наведеними даними: рівні права у процесах прийняття рішень і рівна участь у сферах економічної діяльності.
Поруч із нею діють галузеві стратегії, які деталізують окремі напрями: Стратегія впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 року (2022) та Національна стратегія подолання гендерного розриву в оплаті праці до 2030 року (2023). Остання, до речі, вже фіксує конкретну метрику: розрив в оплаті праці скоротився на 7,4 відсоткових пункти за шість років і зараз становить 18,6%.
Тут і виникає перетин із наведеними вище цифрами. Стратегія до 2030 фіксує напрям (рівна участь в економіці, рівний доступ до прийняття рішень), але не дає точки відліку, жодної стартової цифри на кшталт “жінки володіють X% підприємств у галузі Y”. Індекс гендерного перекосу якраз заповнює цю порожню клітинку. А от Стратегія подолання розриву в оплаті праці показує, що вимірювана мета можлива, просто поки що не для всіх напрямів. Щодо прийняття рішень цифри теж деталізують загальну формулу: 21-22% депутаток загалом — і лише 5 жінок із 35 членів бюджетного комітету, попри те, що очолює його жінка. Кількість і вплив — не одне й те саме.
Чому це має значення
Аргумент про представленість жінок на керівних посадах часто зводять до справедливості розподілу. Але є другий момент: склад тих, хто ухвалює рішення, визначає, які проблеми взагалі потрапляють у порядок денний і як вони формулюються. Якщо 88% власників добувних і будівельних компаній чоловіки, а 71% власниць освітніх — жінки, то не лише капітал, а й галузева експертиза, мережі контактів, доступ до тендерів і лобістський ресурс накопичуються вздовж тієї самої лінії розлому.
Українська траєкторія — від 3% депутаток у 1991-му до 21-22% зараз, від декларації “рівної участі в економіці” у Стратегії до реального індексу перекосу в цих даних — показує: зміни відбуваються, але нерівномірно, повільно і майже завжди під зовнішнім тиском (квоти, зобов’язання перед ЄС), а не як органічна еволюція самої системи. Стратегія називає напрям правильно. Питання ж полягає в тому, чи буде в неї, крім напряму, ще й вимірювана точка відліку.
Аналіз та візуалізація:
https://github.com/nataliyastepano-glitch/Shifting-the-lens-gender-Ukraine
Джерела даних:
stat.gov.ua, rada.gov.ua
Нормативно-правові документи:
Закон України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” (№ 2866-IV від 08.09.2005)
Державна стратегія забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2030 року (розпорядження КМУ №752-р від 12.08.2022; оновлення — розпорядження №439-р від 02.05.2025)
Стратегія впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 року (розпорядження КМУ №1163-р від 20.12.2022)
Національна стратегія подолання гендерного розриву в оплаті праці на період до 2030 року (розпорядження КМУ №815-р від 15.09.2023)
“Гендерна політика в нормативно-правових документах. Частина 2” — збірка ООН Жінки в Україні (2026)
Зображення взяте з сайту https://pixabay.com/