Нобелівську премію з економіки 2023 року Клодія Голдін отримала за пояснення того, чому гендерний розрив у доходах і кар’єрах не зникає сам собою навіть тоді, коли жінки виходять на ринок праці нарівні з чоловіками. Її головний внесок полягає не в описі розриву, а в поясненні механізму, який його підтримує: розрив утворюється не між “жіночими” й “чоловічими” професіями, а всередині однієї професії, коли посада вимагає ненормованого часу й негнучкого графіка. Це те, що Голдін назвала “жадібною роботою” (greedy work). Класичними прикладами такого підходу є власник бізнесу чи депутат парламенту: непередбачувані години роботи, доступність інколи 24/7, відповідальність, яку не можна розділити на зміни. Найманий працівник часто може узгодити графік із сім’єю, а от у власника чи політика ця сфера життя, формально існуючи, може провисати.
Підприємництво: хто працює, а хто керує
Українські дані про підприємництво ілюструють саме цю логіку, тільки на новому матеріалі. У сфері охорони здоров’я жінки становлять переважну частину — лікарки, медсестри, санітарки, доглядальниці, — але власників-чоловіків тут 23 934 проти 17 068 власниць. Розрив не в тому, хто працює в галузі, а в тому, хто нею володіє й керує. Це не випадковість статистики, а саме структура “жадібної роботи”: управління клінікою чи медичним центром вимагає постійної присутності й ненормованого часу так само, як управління будь-яким іншим бізнесом, і жінки з подвійним навантаженням (робота плюс основна частка домашньої праці й догляду) систематично рідше можуть собі це дозволити.
Індекс гендерного перекосу підтверджує цю картину на рівні всіх галузей: негативний він лише для трьох — освіти, державного управління, оборони та обов’язкового соціального страхування, мистецтва, спорту та розваг. Усе інше позитивне, з піком у добувній промисловості й будівництві — галузях, де сам характер роботи (ненормовані зміни, фізична присутність на об’єкті, роз’їзди) якраз і є втіленням “жадібності”, яку описує Голдін.
Що показує війна
Найцікавіший результат можна побачити не в галузевому розрізі, а в регіональному. У таких прифронтових і частково окупованих областях як Донецька, Луганська, Херсонська частка жінок серед підприємців наближається до 50%, тоді як у решті країни вона тримається на рівні 33–40%. На перший погляд це можна прочитати як прогрес. Насправді Голдін якраз попереджає проти такого прочитання, вона детально досліджувала подібний ефект на матеріалі Другої світової війни в США: масова мобілізація чоловіків тимчасово підвищувала частку жінок на керівних і підприємницьких позиціях, але це був ефект відсутності, а не ефект зміни структури можливостей. Коли чоловіки поверталися, більшість позицій поверталися разом із ними.
Український випадок структурно той самий: паритет у прифронтових областях пояснюється мобілізацією, загибеллю, релокацією чоловіків-підприємців і закриттям частини бізнесів, а не тим, що жінки раптово отримали кращий доступ до капіталу, кредитів чи інфраструктури. Це криза, яка вирівнює цифри, не усуваючи причин розриву.
Ще одним питанням, яке наразі непокоїть суспільство, є демографічна ситуація, тим більше, на фоні багаторічної виснажливої війни, вимушеної міграції та соціальної незахищеності. Дехто волів би перекласти провину саме на жінок, особливо підприємиць. Але цей патерн — падіння народжуваності саме там, де жінки отримують більше економічної автономії, — не є винаходом XX століття. Демографи називають сучасну версію процесу “другим демографічним переходом” (концепція Рона Лестега і Дірка ван де Каа): зсув від традиційної моделі сім’ї до індивідуалізації життєвих траєкторій, відкладеного шлюбу й народжуваності, тісно пов’язаний саме з виходом жінок на ринок праці та в міста. Проте сама закономірність значно старша. Дослідження демографії Римського Єгипту показують, що міські жінки мали помітно нижчу народжуваність, ніж сільські (сумарний коефіцієнт народжуваності приблизно 3,4 проти 8,6) — тобто розрив між містом і селом, який ми звикли вважати наслідком індустріалізації чи емансипації, існував уже дві тисячі років тому. Стародавній Рим у часи розквіту не відтворював сам себе: міста історично були демографічними “стоками”, які росли не за рахунок народжуваності містянок, а за рахунок постійного напливу мігрантів із сіл. Це важливий контекст для українських даних: концентрація підприємництва (і розриву) саме у великих містах — не аномалія воєнного часу чи наслідок конкретної політики, а відтворення тисячолітнього патерну, у якому урбанізація й економічна автономія жінок історично йшли пліч-о-пліч зі зниженням народжуваності. Це не аргумент проти рівності, навпаки, це означає, що спроби “повернути” народжуваність через тиск на жінок ігнорують структуру, яка існувала задовго до будь-якої сучасної гендерної політики.
Кейс Верховної Ради: та сама логіка, довший часовий ряд
Політичне представництво дає змогу простежити той самий механізм на набагато довшому часовому проміжку — тридцять п’ять років незалежності, а не тільки дані за 2025 рік. У 1990 році до Верховної Ради першого скликання обрали 13 жінок, приблизно 3% складу. Далі траєкторія не була лінійною: 4,1% у другому скликанні, стрибок до 8% у третьому, регрес до 5,5% у четвертому, потім 8,7%, 7,8%, 9,6%, близько 12% у восьмому. Перший якісний зсув стався лише у дев’ятому скликанні (з 2019 року) — одразу до ~20%, і не органічно, а під впливом гендерних квот у Виборчому кодексі (вимога 40% у кожній п’ятірці партійного списку). Сьогодні частка тримається на рівні приблизно 21–22% — найвищий показник за всю історію незалежності, і водночас далеко позаду середньосвітових 25%.
Тут доречно застосувати те саме розрізнення, яке Голдін проводить для бізнесу: кількість депутаток — це ще не те саме, що доступ до “жадібних” позицій всередині самого парламенту. Депутатський мандат сам по собі вимагає ненормованого часу, але є ще один рівень “жадібності”: керівні посади в комітетах, де ухвалюються реальні рішення. Наприклад, бюджетний комітет Верховної Ради налічує 35 депутатів, з яких лише 5 жінок, попри те, що очолює його жінка. Кількість і вплив — не одне й те саме, і саме це розрізнення Голдін вважає ключовим: рівність участі (жінки є скрізь) і рівність впливу (жінки ухвалюють рішення на найвищому рівні складності й відповідальності) — це дві різні цілі, і перша не гарантує другу автоматично.
Ще один момент, який варто зафіксувати саме тут, — методологічна складність самого підрахунку. Це не риторичний прийом, а реальна проблема: немає єдиної бази підрахунку депутаток. Одні джерела рахують склад на момент обрання (424 з 450 мандатів для дев’ятого скликання, оскільки частина округів на тимчасово окупованих територіях не голосувала), інші — кумулятивно за весь термін з урахуванням заміни депутатів, які достроково вибули, треті — на конкретну поточну дату. Склад до того ж постійно змінюється: за роки дев’ятого скликання кількість чинних нардепів впала з 424 до 391, якщо зважати на новини буквально за вчора, через смерть/загибель на фронті, дострокові відставки, втрату мандатів. Три різні знаменники дають три різні відсотки з тих самих первинних даних, а базові цифри доводиться збирати вручну, бо старий портал ВР технічно не надавав даних за друге й третє скликання, а новий портал зведених таблиць просто не надає. Якщо навіть кількість депутаток складно точно порахувати, це вже саме по собі промовисто говорить про пріоритетність цього виміру для державного обліку.
Практичні рекомендації
Висновок Голдін для політики такий: розрив звужується не гаслами про рівність, а конкретним зменшенням “ціни гнучкості”, тобто того, наскільки менше можливостей отримують ті, хто потребує передбачуваного графіка чи не може постійно бути на зв’язку. Для України з цього випливає кілька практичних напрямів:
- Закріпити тимчасову рівність, а не чекати, поки вона зникне. У прифронтових регіонах варто цілеспрямовано підтримати саме жінок-власниць бізнесу зараз через пільгове кредитування, гранти на відновлення тощо, щоб паритет перетворився на структурну зміну, а не залишився статистичним артефактом воєнного часу, як це сталося з американським ринком праці після 1945 року.
- Знизити “податок на гнучкість” для власників бізнесу й керівних посад. Спростити делегування управлінських функцій (співвласність, найманий керівник, заступники з реальними повноваженнями) дозволило б жінкам розділяти “жадібну” частину роботи, не втрачаючи ні власності, ні впливу. Це стосується і бізнесу, і розподілу керівних посад у парламентських комітетах.
- Інфраструктура догляду — це економічна політика, а не соціальна. Голдін прямо пов’язує розрив із відсутністю доступного догляду за дітьми: без нього “жадібна робота” залишається доступною лише тим, у кого є хтось інший, хто візьме на себе непередбачуваність удома, наприклад, бабуся чи посестра в Україні, Au-Pair у країнах ЄС.
- Стандартизувати облік гендерного складу органів влади. Якщо навіть кількість депутаток по скликаннях доводиться вираховувати вручну з розрізнених джерел, то жодна стратегія не зможе поставити собі вимірювану ціль щодо впливу (не просто кількості) жінок у процесах прийняття рішень. Перший крок — єдина методологія підрахунку на офіційному порталі ВР, з розбивкою не лише на “депутати/депутатки”, а й на керівні посади в комітетах, фракціях.
- Збирати дані на рівні, який показує механізм, а не тільки результат. Розрив в оплаті праці в Україні офіційно фіксується (18,6% за Національною стратегією подолання гендерного розриву в оплаті праці), але це одна загальна цифра, яка не розрізняє два різні джерела розриву: те, що жінки й чоловіки працюють у різних, по-різному оплачуваних галузях (розрив “між” професіями), і те, що навіть на однаковій посаді з однаковою кваліфікацією жінка заробляє менше через різницю в готовності працювати ненормовано (розрив “усередині” професії). За дослідженнями Голдін, саме другий тип розриву лишається головним навіть тоді, коли освіта й досвід уже вирівняні — і без такої розбивки в статистиці рецепт Голдін (зниження “ціни гнучкості”) просто нема до чого застосувати.
Стратегічні документи України фіксують напрям правильно: рівна участь в економіці, рівний доступ до прийняття рішень. Чого їм бракує, судячи з цих даних, це точки відліку, яка враховує не просто кількість жінок у галузі чи в парламенті, а структуру ролей: хто працює, а хто керує; хто постійно доступний, а хто ні; хто присутній, а хто ухвалює рішення. Це і є питання, яке Голдін зробила центральним для економіки гендерної нерівності, і на яке українські дані, від підприємництва до Верховної Ради, відповідають на диво точно.
Список використаних джерел
Джерела даних: https://stat.gov.ua , https://rada.gov.ua
Нормативно-правові документи:
- Закон України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків” (№ 2866-IV від 08.09.2005) https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2866-15
- Державна стратегія забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2030 року (розпорядження КМУ №752-р від 12.08.2022; оновлення — №439-р від 02.05.2025) https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-skhvalennia-derzhavnoi-stratehii-zabezpechennia-rivnykh-prav-ta-mozhlyvostei-752-120822
- Стратегія впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 року (розпорядження КМУ №1163-р від 20.12.2022) https://zakon.rada.gov.ua/go/1163-2022-р
- Національна стратегія подолання гендерного розриву в оплаті праці на період до 2030 року (розпорядження КМУ №815-р від 15.09.2023) https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/815-2023-р
- “Гендерна політика в нормативно-правових документах. Частина 2” — збірка ООН Жінки в Україні (2026) https://ukraine.unwomen.org/uk/digital-library/publications/2026/03/henderna-polityka-v-normatyvno-pravovykh-dokumentakh-chastyna-2
Наукові джерела:
- Goldin, Claudia. Career and Family: Women’s Century-Long Journey toward Equity. Princeton University Press, 2021.
- Hauer, Mathew; Brewster, Karin; Brooks, Matthew M. “Even In Ancient Roman Egypt, Urban Women had Lower Fertility than Rural Women.” SocArXiv, 2024. https://ideas.repec.org/p/osf/socarx/ru8xd_v1.html
- Lesthaeghe, Ron. “The ‘Second Demographic Transition’: A Conceptual Map for the Understanding of Late Modern Demographic Developments in Fertility and Family Formation.” *Historical Social Research*, vol. 36, no. 2, 2011, pp. 179-218.
